СЛУХАЮЧИ МУЗИКУ БРАМСА

 

... Під музику осіннього дощу,
Під вересневу злоту хуртовину,
Коли забуто біль І всі провини,
Я обізвуся І... не відпущу.
Коли засяють зорі за вікном,
Коли прилипне до обличчя листя,
Я не "забудусь" довгим тихим сном,
А буду слухать музику іскристу!
При сяйві свіч... О, грайте, друже мій!
Чаруйте мене казкою своєю...
Хай серце знов нагадує лілею
На пелюстках - Із краплями дощу.
І хай гуде життєвий вітровій,
І дощ гвіздками б'є мені у спину
А я скажу Вам, друже мій єдиний:
Я лише Вас у світі цім люблю! ...

 

... Так вже повелося із давніх-давен, із сивих віків, що наше людське життя не може весь час іти рівними та гладенькими дорогами: трапляються на шляху життя і вибоїни, і крутосхили, і глибокі яри, падаючи в які ми боляче-боляче забиваємось.

 ... І залишаються тоді у нашій Пам'яті згадки про те падіння у життєвий яр, як величезний згусток крові, де немає ні чого, крім ядучого болю. Не минула у своєму житті того лиховісного яру і Богдана Романюк - 23-річна полтавка, інвалід 1 групи, чиє життя, коротке життя завжди постійна боротьба. Імена та прізвища змінено на прохання самих героїв. Боротьба за що? За успішне навчання, за утвердження свого "я" у цьому світі. І так - завжди, так було в усі часи життя Богдани. І те, що довелося пережити дівчині нещодавно - вразило, шокувавши багатьох, та все по порядку...

Богдану побили...

Побили жорстоко, безжалісно, ні за що у її ж родині, геть забувши у приступі люті, що дискримінація інвалідів переслідується законом. Сталося те несподівано, боляче і ні за що, нанесено добрій, ніжній, вразливій і лагідній дівчині величезну, духовну і моральну травму. Гірко і зболено плакала Богдана, не маючи сили вгамувати біль і сльози, що випікали душу. Витирала рясні сльози і відчувала, як зле ставало їй з кожною миттю, як наростало у темпі унеможливлювання вільно рухатись; встати, іти...

Того ж таки спекотного липневого вечора машина "швидкої допомоги", викликана сусідами, забрала змучену, розбиту, приголомшену дівчину, яка трималась з останніх сил. Боліли побиті і розбиті ноги, зводила ті ноги страшна пекельна судома, а ще більше боліла Богдані обпечена людською несправедливістю тонка і вразлива душа... Високий кров'яний тиск, шалена еластичність обох кінцівок, слабкість у всьому тілі і все пережите зовсім вибили Богдану із сил... Вже у лікарні, лежачи на ліжку вона довго не могла заснути, перебираючи у пам'яті пережите: ...Господи, за що ж мені така кара? За що ж було батькові мене бити? За прохання купити ліки? Де ж його серце, де ж його совість? Не знаю ... А як же тепер? Як мені далі жити? Чи зможу я ходити, як ходила раніше? А навчання? А робота? Господи милий мій Боже! Дай мені сили і терпіння усе це витерпіти і пережити...Тільки в ім'я чого? Не знаю, не відаю..." І тут же Богдана знаходила відповідь: "Треба жити!"

Минали дні ... спокій, тиша, увага і повага лікарів, підтримка мами, друзів, колег, знайомих, рідних і близьких повертали Богдану до нормального життя. Вона ожила ... І хтозна, що їй найбільше пішло на користь: кваліфіковане, комплексне та  професійне лікування, чи та невичерпна, ніжна і щира доброта, увага, підтримка, якими оточили її численні друзі, колеги, знайомі? Мабуть, і перше, і друге, бо дівчина почала одужувати, виходити на подвір'я, ходити улюбленими вулицями дорогої та рідної Полтави, милуючись при заході сонечка першими посланцями ранньої осені - жовтим, срібним та багряним опалим листям, задуманими кленами, каштанами, ялинками у парках, золоченими куполами Хрестовоздвиженського монастиря, Білою Альтанкою, тихоплинними водами Ворскли... Оживала, прокидалася Богданина душа, знов засяяли великі зелені очі, а серце...Воно жило спогадами, воно наче чогось чекало. А, може, когось? Не знаю...

 Тихо прочинилися одного серпневого ранку балконні двері, що межували з палатою, і Богдана побачила свого давнього щирого друга-музиканта, надзвичайно добру, чуйну, ніжну і людяну людину - Мирослава. Сяяло сліпуче ранкове сонечко, перегукувалися сизі горлиці сховавшись десь між розлогими гілками віковічного дуба, старезних лип, яблунь, груш, ялиць, сосен, що росли у дворі лікарні, і якось глухо і прощально падали на землю дозрілі антонівки:

-  Здрастуй! Це я, Зорян...

-   Ви?! Пане Мирославе, звідки Ви  дізналися, що я тут?

-  Я знайшов би тебе хоч на краю світу, скільки б ти не мовчала, Богдана! Як ти тут? Як себе чуєш, дівчинко моя?

-  Ліпше вже, ліпше, пане Мирославе. Я відпочила, заспокоїлась, відійшла - відігрілась душею, і вперше за все своє життя відчула себе людиною. А Ви? Як живете Ви, пане Мирославе? Адже так багато часу минуло з останньої нашої зустрічі... Пам'ятаєте той сонячний, сяючий та іскристий лютневий ранок, коли все довкола було біле-біле, пухнасте і казкове від лапатого снігу, що випав на світанні? Все було так, мов у тому вірші, який я так люблю:

"... Стою і тихо думаю про Вас,

А сніг іде...А сніг іде надворі...

І чується мені Ваш ніжний вальс,

Що ввись летить, де сяють ясні зорі.

Яка краса довкола! О, яка!

Дерева, мов щасливі наречені...

Як спрагло всю красу вбира душа, -

Так радісно, окрилено й натхненно!..

Ви - там, я - тут... Дороги і мости...

Легка печаль на серці оживає...

Але я - поруч. Я уже лечу,

І лід розлуки-крилами ламаю!"

 -  Які гарні і ніжні слова, Богдано! Спасибі... А ось я приніс тобі книгу французької письменниці Франсуази Саган,її прекрасні, повні сонця, тепла і ніжності повісті.

 - Ти не читала повість "Трохи сонця у холодній воді..."?

 -  Ні, не доводилось...

 -  Почитаєш. А я вже мушу йти, треба бігти, Богдано. Вибач...I чекай: я прийду, я ще прийду до тебе неодмінно, чуєш? Ти плачеш? Ні - ні, не плач, дівчинко моя, не плач: я ненадовго...

 -  Я вже не плачу, простіть. Просто...

 -   Просто "що", Богдане? Скажи, не мовчи...Не край душі!

 -   Незабаром мені вже виписуватись, пане Мирославе, і я...Я так не хотіла повертатись у батьківську хату. Не хочу я після цієї тиші, доброти, уваги і ніжності, що як рай для мене, знов повертатись у те чорне пекло, не хочу... Повірте мені на слово, пане Мирославе.

 -   Я вірю. І ти туди не повернешся, чуєш?

 - Так.

 -  Я спробую тобі допомогти, дівчинко моя, лише не плач, не треба! Ти така красива, коли посміхаєшся! Ти знаєш про це? НІ? То знай! А зараз-я вже біжу, я побіг, Богдана...

 ...День виписки з лікарні прийшов так непомітно, чорним вужем печалі підкравшись до зжуреного Богданиного серця... Дівчина тихо брела вечірньою золотавобагряною Полтавою, не приховуючи сліз. Сліз розпачу, болю, журби і безсилля. Куди їй іти? До кого? Хто і за якою адресою чекає її у цю мить? Невідомо? Пан Мирослав Зорян не озивався, і можна лише уявити, що коїлось у Богдани на душі... Змучена невідомістю мовчання, безрезультатними пошуками житла, постійною напругою та чеканням, Богдана безсило опустилася на одну із запорошених лав у прозоро-осінньому золотому парку... Було тихо- тихо, кружляло, злітаючи легенькими небесними корабликами, пожовкле листя; вечорові косі сонячні промені, палаючись на тисячі різнобарвних граней, гралися довгим Богданиним світло-каштановим волоссям, а то шурхали по оголених та прозорих гілках дерев, то, ховалися у товстому килимі золотавого та срібного листя. Туркотіли сизі горлиці, почав було повивати легкий вечоровий вітерець...

 -  Ви - Богдана Романюк? - зненацька порушив задуму дівчини світлочубий юнак у шкіряній куртці.

 -  Так, це я.

 -  Пані Богдано, я - від пана Зоряна, ось його записка до Вас. Він попросив відвезти Вас до Вашої оселі. Ви - поїдете?

 -  Записка від пана Зоряна? Нова оселя? Юначе, а Ви не жартуєте? - приголомшено й здивовано пролунало запитання Богдани.

 -  Ні, не жартую. І записка пана Мирослава - тому доказ. - Мило посміхнувся незнайомець і запропонував пройти до новенького "Опеля".

 ...Швидко промайнуло, зникнувши десь за плечима Богдани, нічне місто, що так казково сяяло різнокольоровими неоновими вогнями... Богдана, ступивши на поріг своєї оселі, - завмерла, вражена, приголомшена, зачарована!... Все у кімнаті сяяло, іскрилось чистотою, затишком та комфортом у сяйві запалених свіч! Пахло трояндами, улюбленими квітами Богдани, і розносилися ті прекрасні та чаруючі пахощі кудись далеко-далеко... Лунала музика. Чиста, прозора і ніжна, як саме Богданине серце, як повість Ф.Саган "Трохи сонця у холодній воді...", як ця тиха та ясна рання золотава осінь! Лунала свята і невмируща музика, що окрилювала, підносила до найвищих вершин, оновлюючи. Богданину світлу і сонячну душу... Лунала вічно жива і сонячна музика Брамса...

 ...То грав, стоячи коло відкритого навстіж вікна, пан Мирослав, схилившись у задумі над скрипкою...

 

 Любомира 3 2003

 

НАЗАД
НА ГЛАВНУЮ